"Забути не можна"

2018-11-19

/Files/images/Кольцова н.jpg

До 85-их роковин Голодомору 1932-1933 року в Україні

ЗАБУТИ НЕ МОЖНА

Повірте мені, що не можу собі уявити, як важко було вижити тоді—в тридцять третьому селянам, коли в них зовсім нічого з продуктів не було. Не було в погребі, не було в коморі, в хаті, пусто було і в магазинах. І найбільше страждань випадало на долю матерів, бо немає більшого горя, як бачити поступове згасання своїх дітей, народжених в таких муках, і не мати змоги їм

допомогти. І це у нас, в Україні, де такі глибокі чорноземи, де такі родючі поля і працьовиті селяни. Але ж очевидці розповідали, що в селах було силоміць забрано плоди людської праці: зерно, овочі, худобу.

Допоки подекуди живі ще свідки тих далеких подій, ми повинні розпитати у них, як це насправді було, щоб назавжди запам’ятати самим і дітям та внукам своїм розповісти про ті страшні події і молити Бога, щоб подібне ніколи не повторилося. На щастя, ще коли була жива моя мама, я мала змогу з нею поспілкуватися на цю тему – про голод 1933 року в селі Антонівка Варвинського району на Чернігівщині. Ось що вона розповіла.

--Мені тоді було п’ятнадцять років і я добре пам’ятаю події далекого 1933 року. Близько п’ятидесяти років мала тоді моя мати Килина і вона була зовсім неписьменною, але Бог наділив її мудрістю, що і врятувало нашу сім’ю. Мати не раз тоді говорила,що голодомор в Україні було зроблено штучно, що зібраного восени 1932 року врожаю на всіх би вистачило, але все вирощене відібрали в селян силоміць. Людям при цьому пояснювали, що в Сибіру і на Далекому Сході іде велике будівництво, туди виїхало дуже багато робітників і їх необхідно забезпечити продуктами харчування. Та голод в Україні зробили дійсно вороги народу штучно. Це були якісь нелюди, яким

вдалося прийти до влади і давати такі розпорядження, щоб одних ніби рятувати, а інших зовсім зводити зі світу.

Колись я прочитала роман Уласа Самчука «Марія». Цей художній твір розповів світові про страшний 1933-ій рік в Україні, про причини і наслідки Голодомору. На перших сторінках роману описується життя і побут українських селян, їхні будні і свята, радощі та клопоти . Та поступово оповідь набуває трагічного звучання, послідуючі розділи роману справляють моторошне враження. В голодному 1933-му гинуть усі герої роману, згасає і головна героїня – Марія,покинута, одинока.

Дуже детально відтворив картину винищення українського народу у 1932-1933 роках Василь Барка в романі «Жовтий князь». Переживши голодомор на Полтавщині, письменник більше 20 років збирав свідчення очевидців і подав їх у художній формі в своєму романі.

Натуралістично, детально змальовані письменником картини смерті селян та їхніх дітей, Реалістичні описи голодних мук, пошуків їжі на зимових полях розкривають страшну правду, засуджують радянський тоталітарний режим, який так цинічно штовхнув у прірву своїх громадян – селян-хліборобів.

Осмислюючи ті страшні трагічні події, коли від Голодомору загинуло за різними даними від п’яти до десяти мільйонів українців, ми маємо усвідомити, як важливо знати історію та засвоювати її часом трагічні уроки. На сьогодні тема Голодомору 1932-1933 років в Україні надзвичайно актуальна. І щороку все більше людей у листопадове надвечір’я запалюють свічу, щоб вшанувати пам’ять загиблих і засвідчити солідарність із тими, хто виступає проти зазіхань на життя окремої людини чи нації в цілому. Такі уроки ми неодноразово проводили в Требухівській сільській бібліотеці-філії №8 як для школярів місцевої школи, так і для дорослих користувачів книгозбірні.

А особисто у мене,після всього прочитаного та почутого від очевидців Геноциду, народились поезії, присвячені тим трагічним подіям в житті нашого багатостраждального українського народу.

Надія Кольцова, поетеса, бібліотекар

Требухівської бібліотеки-філії

КЗ БРР «Броварська РЦБС»

До 85-ої річниці Голодомору в Україні

ДЗВОНИ ПАМ’ЯТІ

Розгойдалися нашої пам’яті дзвони,

Закликають усіх пригадати минуле,

Подолать на шляху цім усі перепони,

Запитати суворо: «Ви ще не забули,

Чи Ви ще не забули невинно убитих?»

Так, убитих руками проклятих сатрапів,

І поспішно у братські могили заритих

Діток, матір, бабусю чи брата.

Бо в той рік колосились, врожаїлись ниви,

Від картоплі й зерна аж тріщали засіки,

Почувавсь селянин вже заможним, щасливим,

Але все те забрали у нього навіки.

Разом з збіжжям забрали життя у народу,

У селян, що країну свою годували.

І не можна збагнуть, за які нагороди,

За які бариші так людей мордували.

І за що виганяли із хати родину

І,обібрану вщент,залишали вмирати.

Подививсь би Тарас на свою Україну,--

Здогадатись не важко, що міг би сказати:

--Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою, злою кров’ю

Волю окропіте.

Надія Кольцова

І МОРОМ МІЛЬЙОНИ ЛЮДЕЙ БУЛО ВБИТО

Забути не можна. Долаю зневіру.

У книгах читаю, як все те було.

Та я все не вірю, ніяк не повірю –

Від голоду пухло, вмирало село.

У нас чорноземи глибокі, багаті.

Вродило усе. А настала зима –

Чому в селянина, чому в його хаті

Ні їсти, ні пити нічого нема?

Забрали пшеницю, забрали і жито,

Забрали надію. Забрали до тла.

І мором мільйони людей було вбито,

Немов в Україні орда побула.

Знов прийде весна, квітуватимуть вишні,

Надіюсь, не буде назад вороття.

Але не забуде ніколи Всевишній

За нагло обірвані їхні життя.

Надія Кольцова

Кiлькiсть переглядiв: 58