Гіркий присмак Афгану

2019-02-20

/Files/images/Галія.jpg

ГІРКИЙ ПРИСМАК АФГАНУ

15 лютого 2019 року у «День вшанування учасників бойових дій на території інших держав» відзначається 30-та річниця виведення радянських військ з Афганістану… Гіркою даниною Україна заплатила цій війні, яка тривала майже десять років (1979-1989рр). Понад 160 тисяч українських воїнів пройшли через її пекло. Не повернулося додому 3360 синів, а 80 зникли та потрапили в полон. Отримали поранення понад вісім тисяч.

У 1984-1985 роки, які виявилися найкровопролитнішими, в українські сім’ї щоденно надходили одна-дві похоронки. Найчисельніші втрати (72 відсотки) були серед рядових та сержантів, а це юнаки віком 18-20 років. А ті, хто залишився живим, і досі гоять фізичні та душевні рани. Серед них і моя землячка -- медсестра Галія Лисякова. Я знала Галію Фаляхівну іще з 80-тих років минулого століття, але тісніше почали з нею спілкуватися наприкінці 90-тих, коли ми з чоловіком перевезли до себе на Броварщину мою маму з Антонівки Чернігівської області. Ненька скучала за селом, друзями, сусідами,Антонівською школою, в якій вчителювала близько сорока років. І от одного разу вона познайомилась з Наталією Андріївною, мамою Галії Лисякової, і вони дуже швидко здружились, почали зустрічатися, знайшли спільні вподобання.

2005-го року я презентувала свою третю збірку поезій «Пахне осінь хризантемами», один примірник якої підписала і Галії. Жінка розчулилась і коротко розповіла свою драматичну історію про службу в Афганістані, а потім принесла мені в бібліотеку іще й свої щоденники-роздуми про ті страшні криваві події та пару десятків чорно-білих світлин. Сказати, що все почуте від жінки та прочитане в щоденниках шокувало мене - нічого не сказати.

В послідуючі роки я кілька разів подавала в різні видання розповіді про цю мужню жінку, а ще друкувався в газетах і мій вірш «Медсестра», присвячений Галії Фаляхівні. «Гіркий полин війни» - це розповідь від першої особи ветерана афганської війни Г.Лисякової:

--В ті роки жили ми з донькою в кімнаті гуртожитку площею дев’ять квадратних метрів.

Одержувала медсестринську зарплатню 90 рублів та ще 12 рублів аліментів.

Закінчила Світланка вісім класів і заявила, що в дев’ятий не піде – нахапала п’ять трійок.

Моєю стежкою також не хотіла йти – жебракування, як у матері. Та коли навіть захотіла б навчатися в училищі, де взяти гроші на транспорт, одяг, взуття, їжу? На допомогу родичів нічого сподіватися. Отже, єдиний у мене вихід – завербуватися на роботу за кордон. Проплакала цілу ніч, а далі – у військкомат. Там якраз вербували фахівців до Німеччини, в Монголію та Афганістан. Я й вибрала останній, бо там три ставки замість однієї і два, а не три роки служби. Ціле літо й осінь 1983-го збирала різні довідки, після того ходила до військкомату питати, коли ж, нарешті, відправлять. А ті собі на умі, відмовчуються. Доки таки не викликали.

Перед відправкою застрахувалася на десять тисяч рублів, якщо загину – донька буде забезпечена, купить квартиру, меблі, а я свій материнський обов’язок виконаю, бо дала ж їй життя…

Як я зрозуміла, було це під кінець 1983-го року. Опинилася Галія в Кабулі, де працювала в інфекційному шпиталі, виходжуючи поранених і хворих воїнів. Кривава війна дихала на неї також, бо і в самій столиці було неспокійно від душманських наскоків. Не було коли вгору глянути від важкої роботи, а що означало бачити страждання тяжкопоранених хлопців? Душа жінки прийняла на себе стільки людського болю, що вистачило б не на одне життя. Все знесла мужня медсестра , бо думки про Україну, про доньку, яку залишила під опікою сестри Тамари, зігрівали душу, допомагали перетерпіти всі незгоди. І яким радісним було вертання додому вкінці 1985!

До виходу на пенсію Галія Фаляхівна працювала медсестрою в Київському пансіонаті для ветеранів-інвалідів та в інституті нейрохірургії, та не сидиться вдома працьовитій жінці – вона і нині ще заробляє якусь копійчину на одному з великих підприємств у Требухові. Але до цього часу Галія Лисякова не може забути ті страшні роки, коли мусила від безвиході кидатися в пекло війни. А ще про той час нагадують їй дві бойові та кілька ювілейних медалей. Особливо в цю лютневу пору…

Щороку ми, сільські бібліотекарі, на своїх заходах у бібліотеці, в Будинку культури, в школі розповідаємо про наших воїнів-інтернаціоналістів ( а їх у Требухові 18, в т.ч. афганців 16 чоловік), про їх бойові подвиги, мужність і героїзм.

Вітаю всіх воїнів-інтернаціоналістів з Днем вшанування і низько схиляю голову перед світлою пам’яттю полеглих бійців та вірю в хороше майбутнє нашої рідної України.

Надія Кольцова,

бібліотекар Требухівської

бібліотеки-філії №8 КЗ БРР «Броварська РЦБС» ,

член НСЖУ

МЕДСЕСТРА

Галії Лисяковій присвячую

Медсестра у білому халаті нахилилась тихо над солдатом:

Чи живий ти, хлопче? Ніби дише, вітерець волосся ледь колише.

У Афганістані, у Кабулі Галія нічого не забула,

Але мусила там працювати, на житло в Союзі заробляти.

Рани, кров, душевні потрясіння, та її не мучили сумління,--

Брала бережно завжди в долоні звістку від Світланочки, від доні.

--Доню! Донечко моя! Світлано! Як скучає за тобою мама!

І цілує жінка ніжно фото: все, пора ставати до роботи.

А поранених все прибувало, часто у шпиталі ночувала.

Серце рвалось на шматки неначе:--Це ж за кожним вдома мати плаче,

І виходить часто на дорогу. Звідкіля чекати їй підмогу?

От забрали в армію дитину і закинули в чужу країну.

Тут стріляють, тут снаряди рвуться, тут душмани відчайдушно б’ються,

Ця війна чужа і непотрібна, але їй кінця іще не видно.

Все знесла, додому повернулась, та війна смертельна не забулась.

Часто сняться Галії солдати, що в Афгані вчилися стріляти.

Надія Кольцова

Кiлькiсть переглядiв: 50